У Москві, на своєму шостому чемпіонаті світу, Олександра Когут була однією з найбільш досвідчених борчинь.

У Москві, на своєму шостому чемпіонаті світу, Олександра Когут була однією з найбільш досвідчених борчинь.

Утім, хоча в неї чимало нагород престижних змагань, фавориткою львів’янка не вважалася. Їй віддавали щонайбільше третє місце. Не тому, що вона слабша за суперниць. Просто протягом попередніх років їй не щастило... А в Москві зірки нарешті зійшлися над головою Олександри. Навіть у суперечливому фіналі проти японки Ю Хоріуті суддя підтримав українку.

- Передусім я готувалася до двобою зі шведкою Софією Маттсон - на чемпіонаті Європи поступилася саме їй, - розповіла Олександра Когут. – А також з японкою. Ю Хоріуті ще молода, однак у команді Японії слабких борчинь не існує в принципі.

- У фіналі Олександра відборолася тактично грамотно, - вступає у розмову наставник Когут – Андрій Пістун. – У сутичці проти японки Ю Хоріуті у неї було одне завдання – не дозволити їй зробити прохід у праву ногу. Завдяки цьому прийому японка перемагала всіх суперниць. Олександра з цим упоралася. Основний час завершився з рахунком 0:0. Жереб був на користь Шури. Вона підхопила Хоріуті, поносила її на килимі і почала «садити». Японка намагалася закинути ногу. Цей прийом можна було оцінити в один бал, але суддя зупинив сутичку після результативної дії українки – переведення боротьби в партер – і присудив бал їй. Хоріуті контратакувала вже після того, як арбітр дав команду «Стоп!». Японці подали протест. Судді не змінили свого рішення і, за правилами, присудили ще один бал українці.

- Ви як тренер цілком задоволені тим, як боролася ваша учениця?

- Шура – дуже сильна борчиня. На зборах вона на кілька голів сильніша за суперниць. Але на міжнародних змаганнях дівчину «клинить»... У Москві я повторював їй та Аллі Черкасовій, яка в категорії до 67 кг стала бронзовою призеркою: «Ви виходите на килим, боретеся і взагалі не думаєте про результат». Але це не завжди спрацьовувало. І це радше не їхній особистий недолік, як проблема збірної у цілому. Дівчата знають: якщо програють, то їх більше нікуди не повезуть. Тож на килимі думають не про сутичку, не про те, як обіграти суперницю, а думають, що кар’єра може ось так завершитися...

- Олександро, чи було перед чемпіонатом відчуття, що все складеться якнайкраще?

- Часто перед змаганнями я страшенно хвилююся, навіть спати не можу. А цього разу була спокійною. Мандраж був лише перед першою сутичкою. А далі виходила на килим, наче на тренуваннях... У фіналі до українських вигуків на мою підтримку долучилися російські. Почувалася в Москві своєю. Загалом, там мені таланить. У 2006 році у Москві я стала призеркою чемпіонату Європи.

- У спортсменів, які посідають призові місця, але ніяк не можуть перемогти, виробляється своєрідний комплекс...

- Я налаштовувалася на те, що в Москві потрібно брати «золото». «Ну скільки вже можна бути третьою?» – казала я собі. У півфіналі з казашкою Тетяною Бакатюк боротися було важко. Але я подумала: «Тепер, або ніколи». Загалом, на чемпіонаті ніхто мене всерйоз не сприймав. Ось читала інтерв’ю росіянки Заміри Рахманової. Вона розповіла, що недооцінила мене.

- Чи є у вас улюблені прийоми?

- Фішку тягнути, - жартує тренер. – Сучасна боротьба деколи нагадує мені лотерею «Спортлото». Один бал може вирішити долю сутички. Борці втратили право на помилку... За таких умов потрібно вміти захищатися і мати в арсеналі один надійний атакувальний прийом, тобто «фішку».

- У стійці найкраще мені вдається прохід у ноги, - продовжує Олександра. – А в партері полюбляю «схресний» і «ключ». Колись майже на всіх суперницях проходила «вертушка». Але тепер щось розівчилася її робити.

- Які ваші неспортивні мрії?

- Хотілося би відкрити власний ресторан чи салон краси. Мені подобаються суші, але, якби починала власну справу, то відкрила би кав’ярню з вишуканими солодощами. У солодкому ми собі не відмовляємо. Тренер забороняє хіба що чіпси, насіння і кока-колу. А також дивитися серіали (сміється). А ще – взимку без шапки ходити. За це передбачено штраф.

- Розповідали, що перед чемпіонатом чи не всі українські борчині плакали. Що сталося?

- Дівчата люблять поплакати, - сміється Андрій Пістун. – У нас у збірній з’явився новий лікар. Прибігає до мене схвильований і каже: «Що сталося? Юля Остапчук плаче, Алла Черкасова плаче і навіть Шура Когут плаче!». А я йому у відповідь: «А скільки разів сьогодні вони вже плакали?». Плачуть зазвичай по п’ять разів на день. Жіночі сльози – це цілком нормально. Черкасова примудрилася пустити сльозу навіть на зважуванні...

- Олександро, а що вас може змусити розплакатися?

- Можу поплакати, якщо з кимось посварюся. Або коли тренер щось не те скаже... Мене також розчулило, коли до школи ? 62, де я навчалася, мене запросила моя вчителька із зарубіжної літератури. На шкільній лінійці назвали всі мої титули, розповіли про мене. А після цього дівчатка приміряли мою корону, яку нам вдягали на церемонії нагородження, а хлопці прагнули потриматися за медаль...
Олена САДОВНИК, Високий Замок